КОВАЛЬ О. I. (м. Гнівань Тиврівського р-ну) З ІСТОРІЇ ОБРОБІТКУ КАМЕНЮ В м. ГНІВАНІ

Обробіток каменю належить до рідкісного промислу. Одним із центрів монументально-меморіальної пластики, декоративного оздоблення, виробів садово-паркової архітектури є Гнівань.

Район кристалічних порід Побужжя від Вінниці, Гнівані до Печери має багато петрографічних та геологічних особливостей, що значно відрізняють його від інших дільниць кристалічної смуги. Цей район має багато ознак палеовулканічної діяльності.

Гніванський граніт відзначається чималою кількістю непомітних на око щілин, тому обробка вимагає великої вмілості. Плитки, оброблені під буйну бучарду, мають шорсткувату поверхню ще через 3—4 роки після укладки, тоді як вінницькі плитки з граніту 1 грейсу через 3 роки поліруються і стають ковзкими. За даними українських та американських учених гніванський граніт є дуже твердою породою, на барабані Дюваля він стирається 1 — 2% (середня порода — 3—5%).

Камінь з гніванських родовищ місцеві жителі використовували давно (перші відомості відносяться до 1848 p.). його використовували для будівництва хат та печей. Початок розробки каміння в гніванських кар'єрах належить до 1870 p., тобто часу завершення будівництва залізниці Київ - Одеса, було відкрито кар'єр біля самих залізничних колій, за ним закріпилась назва «казенний». Високі якості каміння та незначне покриття сприяли швидкому розвитку каменярень, продукція яких йшла на далекі ринки. Власником каменярні, як і гніванських земель, був цукровий магнат Ярошинський, який, розуміючи необхідність правильно виробляти і використовувати дари матінки-природи, запросив на роботу майстрів-каменотесів з Італії. Вони організували правильне ламання каміння й почали випускати колони, пам'ятники, сходи, личківні та підв'язні для мостів. Останні вироби знайшли собі широкий збут на мережі Південно-західної залізниці.

У 1890 р. було припинене ламання каміння в казеннім кар'єрі з розпорядженням Південно-західних залізниць, бо під час вибухових робіт каміння закидало колії, що загрожувало безпеці руху. Кар'єр не мав потрібної кількості цінної чорної породи, його розташування біля колії та села не давало перспектив на його розвиток. Тому в 1891 р. було відкрито кар'єр № 2. Умови роботи були важкі: каміння висаджували селітрою та макайдою, саморобними гноотами та губкою, тому численні каліцтва та смертельні випадки супроводжували розробку каміння.

В 90-х роках минулого століття на розробці працювало близько 100 чол. Вони виробляли бутове та шляхове каміння, тесані та поліровані вироби. Каменяр заробляв щоденно 60 коп., поліровщик — 50 коп. за кн. вершок (20 кв. см), виробляючи за день до 20 кв. вершків. Каменотеси одержували за чисте личкування під дрібну бучарду 13 кой за один кв. метр.

У 1897 р. Ярошинський взяв замовлення поставляти брущатку до Відня. Робота йшла повільно. Замовлення здали з втратами для власника. Робітники не мали досвіду, хоч якість роботи була задовільна. Другий ґатунок - недомірок відправляли в Київ та Одесу, де його продавали як перший ґатунок по 40 — 45 крб. за сажень.

Брущатку виробляли з дрібнозернистої та близької до неї середньозернистої кристалічної породи. Робили вручну: у великих брилах каменю пробивали за допомогою «пунчет» кілька колових дірок діаметром 1 — 2 см та глибиною 5—6 см, розташовуючи дірки в напрямі передбачуваної товщини відколення. У дірки вставляли залізні напівколові платівки з клинами між ними. Вдаряючи по клинах, розколювали камінь, перебиваючи плити молотами-гемерами, виробляли формак, скілок чи плитівку. Ручним обробленням за допомогою шпунта, чотиригранного закольника та киянки, виготовляли брущатку. Брущатка мала розмір: 25x13x15, а відношення площі верхньої грані до нижньої — 100x90.

Скілок мав вигляд такої ж брущатки, але як недомірок йшов на продаж для брукування без дальшої обробки.

За цінами 1900 р. першорядний майстер заробляв 80 коп. за погонний сажень (майже 38 коп. за погонний метр) брущатки, виробляючи 2—3 погонних сажні (4,25—6,4 м).

Цікаві дані про багатства природи Гнівані, умілих майстрів маємо в матеріалах кінця XIX ст.: «На 230 верстах от Киева расположена станция Гнивань. Здесь находится большой сахарорафинадный завод, принадлежащий акционерному обществу; завод этот ежегодно выпускает от 700000 до 750000 пудов сахара-рафинада, расходящегося в Юго-Западном крае, а также идущего и Закаспийский край и Персию, В соседстве со станцией находятся также знаменитые Гниванские гранитные ломки, принадлежащие наследникам Ф, Ярошинского.

Ломка гранита производилась в этой местности издавна, но правильная разработка началась с 1890 года. С этой целью были открыты новые карьеры, основаны мастерские для обработки гранитных глыб и устроен свой подъездной путь к станции. Гниванскнй гранит отличается мелкозернистым сложением и темным, почти черным цветом.

Наиболее выдающиеся сооружения из гниванского гранита следующие: мосты на реке Буге, Десне, виадук на Одесском лимане, мостовые в Киеве и Варшаве и, наконец, монолит для памятника императору Николаю і в Киеве Кроме грубо отделанных гранитов, применяемых в строительном деле, в гниванской мастерской выделываются полированные изделия весьма тонкой художественной работы: гранитные столы, садовые скамейки и т. п.».

З виробів, що колись виготовляли гніванські майстри, треба згадати поліровані. Полірована площа стійка проти атмосферних чинників. На чорному тлі іноді виділяються великі зерна жовтих і зеленкуватих плагіоклазів. Щодо окремих полірованих виробів , цікаво згадати велику ванну, виготовлену з суцільного масиву дрібнозернистого граніту. Внутрішню її поверхню відполіровано. Ванну робив майже півроку найкращий майстер. Ванну готували для царя Миколи II, але він не прийняв, бо чорний колір йому не сподобався.

Каменотеси! та полірувальні майстерні виготовляли різні вироби садово-паркової архітектури: гранітні столи, лави, фонтани, чаші, різьблені арки, скульптури. Вироби виявлялися настільки гарними і так естетично вписувалися в природний ландшафт, що незабаром замовлення почали надходити звідусіль.

Поміщики один поперед другого намагалися прикрасити свої маєтки. Так, пан Кобилянський з Підлісного Ялтушкова (тепер Барського району), замовив стіл і шість стільців з полірованого граніту, що обійшлося йому в 960 крб. Замовлення було виконано протягом двох місяців, майстер з двома підмайстрами працювали по 16 годин на добу і одержували за роботу: майстер — 56 крб., підмайстри — по 17 крб. В результаті пан Ярошинський, використавши чужу працю, залишився з баришем в 870 крб. Після цього той же пан Кобилянський замовив у Гнівані також поліровані плити для родового склепу, а також надгробні пам'ятники.

Власник села Біличин вирішив перевершити свого сусіда і замовив у пана Ярошинського не тільки столи і лави для чудового парку, що оточував його палац, а й деталі для великого трикутного фонтана, прикрашеного скульптурними зображеннями різних трофеїв, гарматних ядер тощо. Гранітні сходи палацу, колони парапети — це теж вироби з гніванського граніту.

Гніванські умільці також виконали замовлення власників чудових парків у Чернятині (нині Жмеринський район), в Немирові, Печері і Сокільці (Немирівський район), Маримоні (нині Лугове Барського району), який належав до Ялтушківського цукрорафінадного заводу, власником якого був всесвітньовідомий магнат-цукрозаводчик, згодом член Тимчасового уряду, Терещенко.

Старожили розповідали, що художні вироби гніванських майстрів вивозились в столичні міста і навіть у Францію, Німеччину, Австрію, Польщу, з якими пан Ярошинський підтримував постійні ділові зв'язки. На гранітних розробках пана Ярошинського працювали і жителі с. Селище-Мартин Білокурський та Олександр Бурківський — учасники революційних подій 1905—1917 pp. Від їх синів, а також від полковника запасу (нині покійного) Алоїза Євстафовича Бушинського були почерпнуті ці відомості.

Власник гніванських гранітних розробок пан Ярошинський належав до 15 найбагатших власників України. На початок XX ст. його прибуток становив 9 млн. 372 тис. крб., але кар'єр давав йому дуже малий прибуток. Податок за експлуатацію кар'єра становив 190 крб. 92 коп. на рік. Щоб мати більше прибутків з кар'єрів, він вирішив заснувати акціонерне товариство. Звернувшись до царя, він отримав згоду: «...собственноручно Высочайше его императорское Величество воспоследовало в Царском селе. 13 декабря 1902 года... об учреждении акционерного общества Подольських гранитных ломок и мастерских гранитных изделий». Хоч акціонерне товариство утворили Франц Йосипович Ярошинський та Ігнатій-Ярошинський, за наказом царя правління було російським.

Попит на вироби гніванських майстрів зростав (особливо на брущатку та мозаїку), виявилась потреба розширити виробництво, раціоналізувавши його. У 1908—1909 pp. Ярошинський відрядив свого управителя Драгамирецького та найкращого Майстра Радзіхівського до Швеції в Скальскроне, відоме своїми каменярами, вивчати виробництво брущатки та мозаїки і його механізацію.

Драгомирецький та Радзіхівський багато нового в Швеції не знайшли, бо там виробництво проводилось також ручним способом, а якщо вироби були кращі, то завдяки м'якшому каменеві та досвідченості майстрів. Повертаючись додому, проїздом через Німеччину, вони випадково познайомилися в місті Бісмарк з механізованим виробництвом брущатки за допомогою каменярських молотів Холмквіста; малюнки та розміри яких вони зняли. На зразок цих молотів замовлено на ливарні в Луці Барській такі самі молоти — рубаки.

В 1910 р. вперше в Російській імперії почали працювати на гніванських кар'єрах п'ять рубальних молотів, що рухалися 22-сильним нафтовим двигуном. Вони виробляли мозаїку і в роки перших п'ятирічок. Кожен молот обслуговував один робітник, що підкладав плитку і розколював її на мозаїку, розміром 11x11x14 см. Ці грубі кубики оброблялися потім вручну за допомогою молотка-рила. Денна продуктивність одного молота — 1,5 тонни скілка, одна тонна виробу коштувала 1 крб. 50 коп:, личкування — З крб. за тонну.

Замовлення на ці вироби надходили зі Львова та Відня. Мозаїку розміром 2x2x3, вершки (9x9x13 см) продавали по 15 крб. за тонну. Багато вулиць Києва та Одеси забруковано гніванською мозаїкою та брущаткою. У 1911 р. обладнано кар'єр № 2 механічним подаванням каміння та відкрито кар'єр № 3. На цей час припадає найбільший розвиток кар'єрів.

Акціонерне товариство, про яке вже згадувалось, поширювало акції (200 штук) по тисячі карбованців за одну. Про його роботу є відомості в двох друкованих звітах за 1915—1916 pp., виданих у Вінниці у 1918 році.

Товариство мало 61,88 десятин землі з лісом, будівлями та залізничними коліями, загальною балансовою вартістю 110133 крб. 08 коп.

Видобуток каміння та виготовлення виробів в метричних мірах становило за 1915 р. — каміння різного — 26811, 65 куб. м., кубиків — 349,56 куб. м., пам'ятників на суму 3129 крб. 11 коп. Два роки (1915—1916) не було покупця на мозаїку, бо найголовніші замовники були з-за кордону. За 1916 рік Львівська міська управа не сплатила 5482 крб. Не мали збуту тесані вироби. З 1918 по 1925 рр. виробництво майже припинилося: кар'єри залила вода, а майно значною мірою пограбовано.

Дореволюційне майно становило: три кар'єри, площею один гектар кожний, каменерубна майстерня, майстерня механічного розколювання кубика (дрібного) з 5-ма молотами Холмквіста, паровий та нафтовий двигуни, дві каменодробарки, 2 відосередкові смоки. Кількість добутого каміння за 1870—1917 pp. становила один млн. м. куб.

Сьогодні лише за один рік — 2,1 млн. м. куб. В перші роки після революції 1917 кар'єри були в розпорядженні Вінницького міськомгоспу. Нових розробок він не починав, а продавав лише вироби, що залишились з дореволюційного часу (300 вагонів продукції). У 1925 р. одинадцята шосейно-шляхова дільниця уклала угоду з гірничим відділом ВРНГ на 10-річну оренду каменярні, площею 36 дес. Було вибрано з двох кар'єрів 200 тис. кубометрів води, вичищено 20 тис. м. куб. бруду, відремонтовано житлові будівлі, збудовано кузню, поставлено дві електрослюсарні, встановлено каменедробарку. Крім бутового каменю, отримано замовлення від подільського губміськкомгоспу на пішохідні плитки (2 тис. м. куб. та з Брянська на сходи. У1929—1930 pp. продукція відправлялась до Польщі (990 т. брущатки) та Москви (3 тис. т.) На цей час працювало 1160 робітників та 80 пар коней. Денний заробіток становив 2 крб. 5 коп. Робітник-комсомолець К. Носальський за виконання плану на 200% був премійований костюмом.

У 1934 р. гніванські каменотеси взяли зобов'язання поставляти свою продукцію для будівництва Московського метрополітену (до речі, Московський університет оздоблений виробами гніванських майстрів), брукування площ у Москві, Харкові, Києві, виготовляли вироби для ХПЗ та ХТЗ, матеріал для облицювання набережної Москва ріка та матеріал для будівництва у Києві.

Для обробітку каміння використовували й використовують: гемер-молот вагою 8—10 кг, один бік його тупий (лобок) — 8 на 8 см, другий бік — гострий (фана) виглядає як вістря сокири, довжина молота —20 см, держак — 60—70 см: другий інструмент-ручний закольник — 4-гранний крицевий стержень 30 мм шириною з кожного боку; для обробки мозаїки використовують двобічний молот-рило довжиною 15 см, шириною 3,5 см, товщиною біля держака — 3 см, на кінцях — 2 см; шпунт крицевий, 8-гран-ний або коловий стрижень діаметром 22 мм, довжиною 28—30 мм.

Заслуговує на увагу меморіальна пластика гніванських майстрів, яка значного успіху досягла на рубежі 19—20 ст. В ній втілено самобутнє трактування релігійних сюжетів, поступове складання і формування у традицію їх образної інтерпретації, співжиття з побутом і духовним життям народу. Найбільшу групу становлять надгробки з розп'яттям, традиційні дубки — своєрідна інтерпретація дерева життя, розквітлі хрести, окремо виділяються пам'ятники типу «голгофа».

Література;


1. О. Біруля. Гніванська каменярня. — Харків, 1931.
2. П. А. Андреев. Илюстрированный путеводитель по Юго-Западным железным дорогам. — К., 1899.
3. Журнал Кабинета Министров от 3—13 декабря 1902 г. № 967—9б8 Більшовицька правда, 1934, 22 липня.