И.А. Анисимов

Кам'яна архітектура Києва доби Петра Могили:
питання стилю




Вступ.

Доба Петра Могили зараз приваблює дослідників як через загальне зростання інтересу до вітчизняної історії, спричинене проголошенням незалежності України, так і в зв'язку з нещодавнім (1997 року) святкуванням 400-річного ювілею цього визначного діяча та його канонізацією православними церквами України. Діяльність славетного митрополита привела до реформування української православної церкви, піднесення культури, зокрема літератури та освіти, відбудови багатьох храмів - визначних пам'яток історії та архітектури Києва.

Останньому питанню свого часу було присвячено досить значну за обсягом (25 сторінок) частину статті Федора Ернста "Київська архітектура XVII віку" [1]. Стаття в цілому присвячена реставрації пам'яток великокнязівської доби у першій половині XVII століття і написана, головним чином, на матеріалах архітектурних пейзажів XVII - початку XVIIІ століття (малюнки А. ван Вестерфельда, гравюри видань Печерської друкарні, плани маєтків Микільського монастиря). Із споруд, що зберегли в натурі риси того часу, розглядається лише церква Спаса на Берестові.

Говорячи про стиль споруд Могилянської доби, дослідник відзначав: "...XVII вік дає на фоні панування національних форм в дереві, які тепер починають примінятись і на камені, сильні впливи готики - що тримаються ще в першій половині століття, і пізньоренесансових і почасти барокових форм - у другій". І в іншому місці: "... розглянуту епоху не можна охарактеризувати пануванням якогось одного стилю чи напрямку. Справа стилю, натурально, не стояла на першому плані".

У пізніших дослідженнях будівельна діяльність Петра Могили не знайшла спеціального висвітлення - можна думати, через її невеликий обсяг, особливо порівняно з будівництвом на західних землях України. Увагу ж дослідників архітектури Києва більшою мірою привертало тогочасне дерев'яне будівництво. Але за три чверті століття, що пройшли з часу написання статті Ф.Ернста, було проведено численні реставраційні роботи, археологічні дослідження, розчистки монументального живопису, що дали чимало нового матеріалу. Зокрема, значно детальніше вивчені споруди часів Київської Русі, і це дозволяє краще зрозуміти, які саме риси їхньої архітектури (зокрема, зафіксовані старовинними зображеннями) з'явилися за часів Петра Могили.

Сьогодні можна констатувати, що порівняно з часами Ф.Л.Ернста в Києві втрачено будівлю домініканського кляштору св. Миколая на Подолі, освячену близько 1610 року (пізнішу Петропавлівську церкву) - єдину відому кам'яну споруду міста початку XVII століття, зате тепер можна назвати принаймні три збережені пам'ятки Могилянського будівництва: Борисоглібську (пізніше Святодухівську трапезну) церкву Братського монастиря [2], притвор Хрестовоздвиженської церкви на Ближніх печерах КиєвоПечерської лаври [3] та каплицю в північносхідному куті Софійського собору [4-5].

Останнім часом питання стилів у мистецтві України викликає значний інтерес і аналізується багатьма дослідниками щодо архітектури, живопису, графіки, ювелірного мистецтва [6-10]. Нам здається, що аналіз перерахованих пам'яток та інших існуючих джерел дозволяє просунутися в питанні аналізу стилю споруд Києва Могилянської доби значно далі, ніж це зробив свого часу Федір Ернст, скоригувати його висновки і зробити цікаві спостереження щодо художніх смаків самого Петра Могили. Цим питанням і присвячено статтю.
Архітектурні враження Петра Могили докиївського періоду.

В Україні принаймні до середини XVIIІ століття споруди, що зводилися, відбивали смаки замовника не меншою мірою, ніж смаки архітектора. Це твердження можна проілюструвати довгим рядом прикладів, починаючи від Софії Київської, новаторська архітектура якої обумовлена специфікою князівського замовлення Ярослава Мудрого [11], і до Великомикільського та Богоявленського соборів Києва, вигляд яких визначався, очевидно, волею замовника - гетьмана І.Мазепи - і мав дуже небагато спільного з московськими спорудами, зведеними їхнім будівничим Осипом Старцевим (Крутицький теремок, трапезна Симонова монастиря, церква Миколи "на Болванівці"). Тому перш ніж аналізувати конкретні пам'ятки доби Петра Могили, спробуємо коротко охарактеризувати архітектуру тих місць, де пройшла молодість майбутнього київського митрополита і де формувалися його художні, зокрема архітектурні, смаки.

Як відомо, Петро Могила був сином господаря Молдови і Волощини. Традиційно датою його народження вважався 1597 рік. Останнім часом дослідження напису на пластині, що була прикріплена до його труни, дозволило запропонувати більш ранню дату -1574 рік [12]. Освіту Петро Могила дістав у Львівській братській школі та єзуїтському колегіумі, потім в одному із європейських університетів (різні дослідники називають Замойську академію в Польщі, вищий колегіум Ла Флеш або університет Сорбонна у Франції) [13]. Потім служив у польському війську, доки 1627 року не переїхав до Києва, де став ченцем, а наступного року - архімандритом Печерського монастиря. З 1633 року до смерті (1647) він - київський митрополит (православний).

Отже, архітектурні враження Петра Могили докиївського періоду пов'язані з Молдовою, Річчю Посполитою, до складу якої входили Польща, Литва, білоруські та українські землі, та, можливо, Францією.

У Молдові в XV-XVI століттях сформувалися оригінальні типи церковних споруд - триконхові купольні та безкупольні храми, що протрималися до початку ХІХ століття вплинули й на пізньосередньовічну українську архітектуру (Петропавлівська церква у Кам'янці-Подільському, Онуфріївські церкви у Лаврові та Гусятині, церква Різдва в Тернополі та ін.). З другої половини XVI століття молдовська архітектура через турецьке панування перебувала в несприятливих умовах і не зазнала впливу світових архітектурних стилів.

У Польщі будівництво в стилі ренесансу розгорнулося з початку XVI століття: перебудова королівського замку (1502-1536) та зведення Зигмунтової капели (1517-1533) на Вавелі в Кракові, перебудова торгових рядів Сукенниць (1566) у Кракові, зведення будинку Фукера (1566) у Варшаві. З 1598 року починається капітальна перебудова в стилі ренесансу Варшавського замку, який стає з 1611 року резиденцією польських королів.

На західноукраїнських землях, зокрема, у Львові, споруди стилю ренесанс з'являються на півстоліття з лишком пізніше, ніж у Кракові - столиці Польщі до 1569 року. У цьому стилі у Львові споруджуються дзвіниця Вірменського собору (1571), кляштори бенедиктинок (1597-1627), бернардинів (1600-1630, наприкінці будівництва зведено барокові фронтони), кларисок (1607), каплиця Боїмів (1609-1615), ряд кам'яниць на площі Ринок, зокрема, Чорна кам'яниця (1588-1589) та будинок Корнякта (1580), і головне - ансамбль Успенської церкви (вежа Корнякта - 1572-1578, каплиця Трьох святителів - 1578-1590, власне церква - 1591-1629), що яскраво демонструє передові художні смаки Львівського братства. Тут доречно згадати і ренесансну Хрестовоздвиженську церкву, збудовану православним братством у Луцьку в 1619-1622 роках. Ренесансну забудову наприкінці XVI - на початку XVII століття отримує місто Жовква - власність гетьмана Станіслава Жолкевського, з яким Петро Могила був тісно пов'язаний на військовій службі.

З названими спорудами Львова, Кракова та Варшави Петро Могила мав змогу познайомитися протягом років навчання та військової служби, коли він, як представник вищої аристократії, мав змогу відвідувати королівський двір. Пізніше, у 1632 році, він приїздив до Варшави на сейм, де новий король Владислав IV погодився затвердити його київським митрополитом. Церемонія висвячення відбулась у Львові 1633 року [14].

Як відомо, до кінця XVI століття резиденцією київських митрополитів, як правило, був Вільнюс - столиця Великого князівство Литовського, складової частини Речі Посполитої. Там утворилося одне з найбільших православних братств, з яким Петро Могила підтримував стосунки. В архітектурі Литви ренесанс починає проявлятися з середини XVI століття (Нижній замок у Вільнюсі). З 1579 року у цьому стилі починає зводитись ансамбль Вільнюського університету. В той же час у культовому будівництві довго тримаються готичні традиції (славетний кляштор св. Анни у Вільнюсі, завершений у 1581 році). Але вже у 1594-1625 роках там же зводиться ренесансний кляштор св. Михайла.

Вже в останні роки XVI та на початку XVIІ століття на території Речі Посполитої з'являються споруди в стилі раннього римського бароко (тип римської церкви Іль Джезу, 1568-1584), поява яких відобразила наступ контрреформації. Майже всі ці будівлі пов'язані з орденом єзуїтів. Це, зокрема, кляштор у Несвіжі (1584-1593), кляштор Петра і Павла в Кракові (1596-1619), кляштор св. Казимира у Вільнюсі (1604-1618), кляштори у Львові (1610-1630) та Варшаві. Оскільки Петро Могила вчився саме в колегіумі єзуїтів, він міг набути там смаку до мистецтва раннього бароко.

Нарешті, у зв'язку з можливим навчанням Петра Могили у Франції слід згадати, що у французькій архітектурі з початку XVI століття, в роки правління Франциска І, запанував ренесанс. У цей період зводяться знамениті замки Блуа (крило Франциска І, 1515-1524), Шенонсо (1515-1560), Шамбор (1519-1559), Фонтенбло (1530-1540). З середини цього ж століття ширшого застосовування набуває ордерна система. Новий різновид французького ренесансу демонструють західний фасад Лувру (1546-1555), палац Тюїльрі (1563-1570). Нарешті, в перші роки XVІI століття з'являються споруди у стилі французького класицизму (Люксембургський палац, 1615-1621).

Вважаємо, що саме тогочасне будівництво Польщі, стилістично витримане в дусі ренесансу та раннього бароко, справило особливий вплив на формування архітектурних уподобань Петра Могили. Нагадаємо, що він, запекло борючись з уніатами, одночасно підтримував добрі стосунки з католицьким духовенством і широко запозичив досвід католицизму, включаючи досягнення релігійного мистецтва, при реформуванні українського православ'я. А заснування латино-польської школи в Лаврі, зразком якої значною мірою послужили єзуїтські колегіуми, навіть призвело до гострого конфлікту з Київським братством, який, втім, був залагоджений із властивою Петру Могилі дипломатичною майстерністю.
Оригінальні будівлі Петра Могили.

Спробуємо тепер дати характеристику окремим, висловлюючись сучасною мовою, будівельним проектам, здійсненим з ініціативи та підтримки Петра Могили в Києві. Почнемо з оригінальних споруд. Перш ніж характеризувати їх, слід відзначити, що кам'яне будівництво в Києві практично не проводилося, очевидно, десь від 1471 року (з часу смерті останнього київського князя Семена Олельковича) і до початку XVII століття (будівництво згаданого домініканського кляштору св. Миколая на Подолі, що мав у плані і характері декору виразні риси готичного стилю). Риси ренесансу, як можна думати, у Києві вперше виявилися при реконструкції церкви Успіння (Богородиці Пирогощі) на Подолі, що була здійснена у 1613-1614 роках італійським архітектором Себастіано Брачі на кошти міської громади.

Будівельна діяльність Петра Могили почалася не раніше 1628 року і тривала до його смерті. Одним із джерел фінансування цієї діяльності, поруч із залученням різноманітних пожертв, були його власні кошти. Щодо майстрів, які працювали на замовлення Петра Могили, то відомо, що в нього на службі протягом 1637-1638 років перебував архітектор Оттавіо Манчіні з Болоньї [6]. Інші майстри, відомі лише на ім'я - Генріх та Станіслав [1] (до того ж невідомо, чи були вони будівничими).
Борисоглібська церква Братського монастиря.

Існуюча споруда розташована в північносхідній частині території Братського монастиря. В теперішньому вигляді вона складається з головного двоповерхового прямокутного в плані об'єму, вкритого двоскатним дахом. Трикутний західний фронтон цього об'єму прикрашений ліпленням, що зображає оточене сяйвом Всевидюче Око. Вікна другого поверху обрамлені наличниками з трикутними сандриками, кути рустовані. Внизу - глибокий підвал. Зі сходу та заходу до основного об'єму притулені два вужчі заокруглені об'єми - притвор (відділений від решти споруди стіною з дверима) та абсида. З півночі та півдня споруда оточена одноповерховими галереями, стіни яких декоровані горизонтальним рустом. Біля північно-західного кута будівлі знаходиться будинок, який деякі дослідники датують кінцем XVI століття і вважають будинком Галшки Гулевичівни. Інші датують будинок початком XVIII століття і вважають його монастирською поварнею [2]. На нашу думку, залишки декору на його головному фасаді - сліди пілястр із нішами - можуть бути датовані другою чвертю XVIII століття.

Напевне відомо, що існуюча споруда церкви первісно була двоповерховою. В ній розміщувалися конгрегаційний храм Бориса та Гліба та академічна бібліотека, яка загинула під час пожежі 1780 року. Споруда сильно постраждала від грандіозної пожежі 1811 року, після чого була перебудована за проектом А.Меленського. Роботи тривали до 1826 року. В результаті перебудови з'явилися нові вівтар та притвор, а також бічні галереї. Тоді ж, очевидно, з'явилось і ліплення на фронтоні, що нагадує неіснуюче нині ліплення на фронтоні північного фасаду нового академічного корпусу (зведеного в 1822-1825 роках). У 1863 році було розібрано склепіння між першим та другим поверхами (відновлене в ході реставраційних робіт на початку 90х років) [15].

Щодо дати первісної споруди в літературі існують розбіжності. Новіші дослідники, зокрема Ф.Л.Ернст [16], М.П.Цапенко [17], М.Ю.Брайчевський [18] та автори відповідної статті в [15] датують споруду Мазепинськими часами. В той же час дореволюційні автори, наприклад, М.М.Захарченко [19], Ф.І.Титов [20], К.В.Щероцький [21], вважали, що ця споруда зведена Петром Могилою. Цієї ж точки зору дотримуються фахівці Київської міжобласної спеціальної науково-реставраційної проектно-виробничої майстерні (головний архітектор - І.П.Блажієвський), які розробили на початку 90х років проект реставрації споруди [2].

Цілий ряд міркувань говорить на користь другої точки зору.

Сама композиція споруди - двоповерхової, без бань, з ізольованим від основного об'єму притвором - абсолютно не типова для Мазепинської доби, коли типи кам'яних храмів звичайно запозичувалися або з народної дерев'яної архітектури (церкви Іллінська та Миколи Притиска на Подолі, Хрестовоздвиженська та Всіх святих у Лаврі), або з барокового культового будівництва Європи (собори Богоявленський на Подолі та Великомикільський на Печерську), а трапезні являли собою сполучення обідньої зали та церкви у східній частині споруди (трапезні Видубецького та Великомикільського монастирів у Києві, більш ранні - у Лаврі та Троїцькому монастирі Чернігова). Композиція Борисоглібської церкви скоріше нагадує відому Іллінську церкву в Суботові (1653), збудовану Богданом Хмельницьким, іще більше - Михайлівський собор у Переяславі (1648-1654), відрізняючись від цих будівель двоповерховістю . Архітектурний декор давньої частини - наличники вікон та своєрідний руст на кутах - так само не характерний ні для Мазепинського бароко, ні для творчого почерку А.Меленського, який можна спостерігати на цій самій вулиці (перебудовані після пожежі 1811 року бурса та будинок по вул. Г.Сковороди, 9). Автори проекту реставрації цілком підставно зближують цей декор з добою ренесансу (можна згадати, наприклад, знаменитий замок у Підгірцях, 1635-1640, або ренесансні будинки на площі Ринок у Львові кінця XVI століття; рустування такого типу зберігають також наріжні фортечні вежі монастиря у Межирічі, 1609-1612).

Аргументом на користь ранньої дати спорудження Борисоглібської церкви може служити і її розташування. Вона зсунута далеко на схід щодо інших споруд, зведених за Мазепи (Богоявленський собор, Староакадемічний корпус), і не складає з ними єдиного ансамблю.

Будівництво Борисоглібської церкви Братського монастиря напевне було викликане заснуванням тут у 1632 році колегіуму на базі давнішої братської школи та латино-польської школи у Лаврі. Головним опікуном колегіуму, який пізніше дістав назву Києво-Могилянського, був Петро Могила. Тому є всі підстави пов'язувати спорудження церкви саме з його ім'ям.

Первісна архітектура споруди, очевидно, відображена на гравюрі Леонтія Тарасевича та Івана Щирського "Теза Обидовського" 1688-1691років (південний фасад) та на плані Києва полковника Івана Ушакова 1695 року (східний фасад). Видно, що первісно всі три частини її були прикрашені декоративними маківками.

До речі, гравюра Л.Тарасевича та І.Щирського, пейзажна частина якої була, на думку дослідників, виконана 1688 року [22], також служить підтвердженням ранньої дати будівництва споруди: адже І.Мазепа став гетьманом лише 1687 року. Його будівельна програма у Братському монастирі почалася зведенням Богоявленського собору, що й фіксує план І.Ушакова. Перший же поверх Староакадемічного корпусу було зведено пізніше - у 1704 році. Важко уявити собі, щоб будівництво другорядної церкви з бібліотекою безпосередньо передувало спорудженню головного монастирського собору та корпусу навчальних класів Академії.

Таким чином, найдавнішу збережену частину Борисоглібської церкви Братського монастиря можна, на нашу думку, вважати унікальною для Києва пам'яткою стилю ренесанс. Можна висловити жаль, що реставрація цієї визначної споруди, розпочата на початку 90х років, була припинена і досі не доведена до кінця.
Хрестовоздвиженська церква на Ближніх печерах.

У нашій статті [3] наведено ряд нових аргументів на користь висловленої свого часу М.З.Петренком [23] точки зору про те, що теперішній західний притвор Хрестовоздвиженської церкви на Ближніх печерах Києво-Печерської лаври було зведено між 1638 та 1651 роками. Споруда стоїть на місці найдавнішого входу до Ближніх печер. Кладка її виглядає старішою, ніж у Хрестовоздвиженській церкві 1700 року. В своєму теперішньому вигляді вона зображена вже на гравюрі Леонтія Тарасевича "Печера преподобного отця нашого Антонія" (1703). Її фіксує також план І.Ушакова 1695 року (показаний східний фасад). Слідом за М.З Петренком вважаємо, що ця сама споруда зображена на гравюрі Іллі 1661 року до Києво-Печерського Патерика та на малюнку Абрагама ван Вестерфельда 1651 року. На гравюрі Тимофія Петровича на титулі книги "Бесіди на 14 послань св. апостола Павла" (1623) та гравюрі із зображенням Ближніх печер у книзі Афанасія Кальнофойського "Тератургіма" (1638) на цьому місці показано дерев'яну каплицю. Тому, враховуючи, що 1648 року розпочалася національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького, будівництво кам'яної церкви можна досить впевнено датувати часами Петра Могили. На нашу думку, воно було складовою частиною зусиль митрополита, спрямованих на канонізацію печерських преподобних, біографії яких викладені у Києво-Печерському Патерику, а мощі спочивають переважно саме у Ближніх печерах.

Могилянська церква на Ближніх печерах являє собою видовжений із заходу на схід об'єм, увінчаний однією банею. Із заходу до нього притулений невеличкий притвор, відділений від основного об'єму стіною з дверима (зараз він вбудований в об'єм ампірного корпусу келій, зведеного у 1839 році). Здається, ця риса - відокремленість притвору - є взагалі типовою для мурованих церков цього періоду (до названих прикладів можна додати іще Успенську братську церкву у Львові, 1591-1629, та Михайлівський собор у Переяславі-Хмельницькому, 1648-1654). Теперішні вікна на південній стіні споруди виглядають розрубаними, а їхній декор, здається, виник під час ремонтних робіт 1839 року.

На гравюрі Іллі та малюнку А. ван Вестерфельда бачимо також маківку над вівтарною частиною та відкриту галерею навколо центральної частини храму. На гравюрах Іллі та Л.Тарасевича (гірше) видно також трикутний фронтон над західним фасадом, прикрашений (на гравюрі Іллі) згори хвилястим орнаментом, у якому можна впізнати типовий ренесансний декор (схожий прикрашає карнизи бічних частин східного фасаду Софійського собору на іншому малюнку А. ван Вестерфельда; подібний же орнамент у вигляді розпису сгафітто зберігся на карнизах башт корпусів келій Троїцького (домініканського) монастиря у Межирічі, збудованих у 1609-1612 роках). На гравюрі Л.Тарасевича південний фасад розчленований пілястрами на чотири поля. В другому із заходу полі (під банею) бачимо вхід (нині не існуючий), над ним - два вікна. Іще один вхід на гравюрах Іллі та Л.Тарасевича (ним користуються й зараз) показаний в західному кінці південного фасаду, над ним вгадується ряд невеликих вікон чи ніш.

Можна констатувати, що Могилянська церква на Ближніх печерах має ряд спільних композиційних рис із Борисоглібською церквою Братського монастиря. Як нам здається, вона потребує більш детального історико-архітектурного дослідження в натурі (зокрема, з метою пошуку залишків первісного декору, слідів пізніших перебудов та ін.), за результатами якого могло б бути здійснене часткове відновлення її первісних форм. Утім, це непроста справа в умовах діючого монастиря.
Реконструкція давньоруських споруд за Петра Могили.

Перейдемо тепер до характеристики масштабних робіт по відновленню ряду храмів давньоруської доби, здійснених Петром Могилою. Саме ці роботи привернули найбільшу увагу як його сучасників, так і пізніших дослідників. Слід відзначити, що ці роботи були за обсягом значно менші, ніж аналогічні роботи кінця XVII - першої половини XVIII століття [24]. Вони не привели до радикальної зміни вигляду споруд, а лише внесли в їхню архітектуру деякі нові акценти.
Відбудова Софійського собору.

Першою спорудою, за відновлення якої взявся Петро Могила, ставши київським митрополитом, був Софійський собор, щойно відібраний від уніатів. Це підтверджує гравюра 1638 року до книги А.Кальнофойського "Тератургіма" із зображенням Верхньої Лаври та панорамою Києва на задньому плані. На ній ми бачимо Успенський собор у неперебудованому вигляді (зокрема, з напівкруглою банею візантійського типу), тоді як головна баня Софійського собору вже має двоярусне завершення (як і на малюнку А. ван Вестерфельда 1651 року). Ф.Л.Ернст вважав, що ярусні бані виникли в Києві під впливом німецького ренесансу [1]. Нам здається, що природніше говорити про влив ренесансу польського чи західноукраїнського.

Не повторюючи попередніх дослідників, що характеризували Могилянську реставрацію Софії Київської переважно за малюнком А. ван Вестерфельда, зупинимося на архітектурі збереженої донині каплиці в північно-східному куті собору (пізнішого Благовіщенського вівтаря), яка зберегла до нашого часу форми 30х-40х років XVII століття (відзначимо принагідно, що вона взагалі не показана ні на малюнку А. ван Вестерфельда, ні на реконструкції Софійського собору у формах середини XVII століття, виконаній Ю.С.Асєєвим та В.О.Харламовим [25]).

Окрема каплиця на цьому місці існувала вже в середині ХІ століття [4] і призначалася чи то для князівських поховань, чи то для заупокійних богослужінь [5]. На думку Н.М.Нікітенко, вона була призначена Петром Могилою для зберігання знайдених ним мощей св. Володимира, але ці плани залишилися нереалізованими. На думку цієї ж дослідниці, саме в цьому приміщенні з 1 січня по 9 березня 1647 року (з дня смерті до дня похорону в Успенському соборі Лаври) стояла труна з тілом Петра Могили.

Каплиця являє собою прямокутне в плані приміщення з напівкруглою низькою абсидою посередині східної стіни (стіна з абсидою Могилянського часу [4]), перекрите напівциліндричним склепінням (зондажі показали "значні перебудови стін та склепінь" [4], тому останні теж можна датувати часами Могили). На східній стіні над абсидою - кругле вікно. У товщі північної та південної стін на всю їхню довжину знаходяться ніші (можливо, ще давньоруського часу), що нагадують поховальні аркосолії. В центрі західної стіни - вхід, розрубаний наприкінці XVII століття. Ззовні над ним збереглися залишки порталу (також Могилянського часу) - дві пілястри, що підтримують трикутний фронтон з розписом - напівпостаттю Богоматері Оранти). Кругле вікно і особливо форми порталу виразно асоціюються із стилем ренесанс. Портал із трикутним фронтоном нагадує форму наличників вікон другого ярусу центрального об'єму Борисоглібської церкви. Частину погано збережених розписів у каплиці, присвячених Богородиці, Н.М.Нікітенко датує добою Могили [5], а І.Ф.Тоцька та О.Ф.Єрко - 20-ми роками XVIII століття [4].

На одному з малюнків А. ван Вестерфельда бачимо також зображення раки митрополита Макарія, мощі якого вважалися однією з головних святинь Софійського собору. Рака стоїть біля розкішного вівтаря у вигляді арки, обрамленої двома колонами з корінфськими капітелями та різьбленими стовбурами, які викликають у пам'яті відомі ренесансні чи передбарокові різьблені колони Львова та Львівщини (Чорна кам'яниця, Дунаїв та ін.). Колони підтримують подвійний карниз із волютами. Вище - розкішний різьблений маньєристичний чи ранньобароковий фронтон із гербом у центрі.

Можна думати, що цей вівтар дає уявлення про стиль встановленого за Петра Могили у Софійському соборі іконостасу, для опису якого Павлові Алепському у 1654 році забракло слів від захвату [1].

Підводячи підсумок, можна констатувати, що реконструкція Софійського собору, здійснена за Петра Могили, мала виразні риси стилю ренесанс (можливо, з елементами раннього бароко в інтер'єрі), що підтверджується як малюнками А. ван Вестерфельда, так і збереженою архітектурою каплиці у північно-східному куті собору.
Перебудова Успенського собору.

Найдавніші відомі зображення Успенського собору Києво-Печерської лаври бачимо на вже згаданих гравюрі Тимофія Петровича на титулі книги "Бесіди на 14 послань св. апостола Павла" 1623року (західний фасад), гравюрі із зображенням Верхньої лаври у книзі А.Кальнофойського "Тератургіма" 1638року (східний фасад) та на рисунку А. ван Вестерфельда 1651 року (південний фасад). Перші два зображення фіксують стан собору до Могилянської реконструкції, останнє - відразу після неї. Західний фасад собору після реконструкції найкраще поданий на гравюрі Афана-сія К. 1677 року до лаврського видання "Пречисті акафісти" (гравюри Іллі до Києво-Печерського Патерика 1661 року значно схематичніші).

Аналізуючи малюнок А. ван Вестерфельда, Ф.Л.Ернст вбачав у формах покриття собору близькість до восьмискатних дахів, характерних для середньовічної архітектури Кавказу, Новгорода та Пскова. З цим важко погодитись. Насправді опущеність східних кутів собору - це риса його первісної архітектури, що йде від константинопольської школи. На неї звернув увагу О.І.Комеч [11], вказавши на помилку, допущену М.В.Холостенком у його відомій реконструкції первісного вигляду Успенського собору: в дійсності центри всіх малих закомар, крім двох східних (на південному та північному фасадах), знаходилися та тому ж рівні, що й центри великих закомар (а не були опущені, як вважав М.В.Холостенко). Для західного фасаду це добре видно на гравюрі Тимофія Петровича та інших лаврських гравюрах XVII століття, для південного - на малюнку А. ван Вестерфельда, який безпосередньо підтверджує міркування О.І.Комеча (центри малих закомар, що примикають до великої з різних боків, розміщені на різній висоті). Саме опущеність східних кутів собору і призвела до появи своєрідного покриття цієї його частини.

Форма завершення головної бані собору - двоярусна, причому її силует вже не ренесансний, як у Софії Київській, а ближче до бароко. Такої ж форми маківки з'явилися над головною абсидою, над східними частинами каплиць біля східних кутів собору. Декоративні маківки прикрашають також південний та північний фронтони на головному трансепті. На склепінні головного нефу по обидва боки від головної бані вміщено іще дві (світлові?) бані з двоярусним завершенням, які, можливо, збереглися в ході всіх наступних перебудов. Принагідно вкажемо, що таку саму барокову форму має й баня на більш ранній (показана вже на гравюрі 1638 року) споруді в південно-західному кутку лаврського двору, позначеній на легенді до згаданої гравюри як "покої настоятельські" - можна думати, це домова церква при тих покоях. Під карнизом барабану головної бані вже на малюнку А. ван Вестерфельда видно пояс майолікових (?) розеток, таких характерних для пізнішого українського бароко. З бароковими фронтонами єзуїтських кляшторів початку XVII століття викликає асоціацію завершення центральної та східної частин південного фасаду. Цей самий стиль виявляється і у формах розірваного фронтону на західному фасаді собору (він показаний на гравюрі 1677 року; проіснував, судячи з гравюр лаврських видань, до кінця XVII століття).

Таким чином, складається враження, що перебудова Успенського собору була витримана не в стилі ренесансу, як перебудова Софії Київської, а скоріше мала риси раннього бароко.
Відбудова церкви Спаса на Берестові.

Церква Спаса на Берестові до її реставрації Петром Могилою показана на гравюрі 1638 року до книги А.Кальнофойського, після реставрації - на ктиторській фресці 1644 року в самій церкві (Петро Могила підносить модель церкви Ісусу Христу). В першому випадку показано південний фасад, у другому - південний та західний.

Іще Ф.Л.Ернст [1] помітив на гравюрі 1638 року готичні ступінчасті фронтони над давньоруським нартексом (після Могилянської реставрації вони зникають) і зробив звідси висновок, що храм відновлювався і до Петра Могили - можливо, за доби Олельковичів [18, 23]. Думка про те, що вівтарна частина церкви залишилася від до-Могилянської реставрації, підтверджується їхнім готичним характером (стрільчасті вікна та нервюрні склепіння не зустрічаються в жодній із київських будівель доби Могили, про які йшлося вище). До часів Могили можна віднести ренесансні різьблені камені на стінах, з яких виростають нервюри, а також кругле вікно на західній стіні давнього нартексу (таке саме вікно, як уже вказувалося, збереглось у Могилянській каплиці в Софійському соборі).

На гравюрі 1638 року на захід від основного масиву споруди бачимо низенький притвор, вкритий двоскатним дахом - можливо, споруду ще давньоруського часу, сліди склепіння якої досі збереглися на західній зовнішній стіні давньоруського нартексу. На ктиторській фресці на цьому місці показано двоярусну вежу, завершену невисоким чотирискатним дахом. Розвинені горизонтальні карнизи цієї вежі, складний профіль яких асоціюється зі стилем бароко, явно суперечать готичним вікнам та недекорованим стінам абсид, що, мабуть, також вказує на різночасовість цих прибудов.

Іще одна нова деталь, що з'явилася на ктиторській фресці - башта над колишнім нартексом із низьким (наметовим?) завершенням.

Вежа, зведена на захід від давньоруського нартексу за Петра Могили, зникла, очевидно, близько 1752 року, коли на її місці було зведено існуючий нині притвор, після чого церква набула схожості з українськими дерев'яними хрещатими храмами. Ф.Л.Ернст убачав таку схожість вже у формах відреставрованої Могилою церкви, що здається нам штучним.

Таким чином, і перебудова церкви Спаса на Берестові демонструє стилістичні ознаки ренесансу або навіть раннього бароко.
Реставрація Десятинної церкви.

Пізньосередньовічні форми Десятинної церкви найкраще, мабуть, зафіксовані літографією Фабіянського 1857 року за малюнком невідомого художника (А. ван Вестерфельда?). Готичні форми зображеної споруди (стрілчасте вікно на вежі та позбавлений декору гранчастий вівтар) змушують нас, слідом за М.Ю.Брайчевським та рядом інших дослідників, вважати, що Десятинна церква, подібно до церкви Спаса на Берестові, була вперше відбудована з руїн іще за доби Олельковичів.

Цьому припущенню не суперечить і досить умовне зображення Десятинної церкви на гравюрі 1638 року до книги А. Кальнофойського (до Могилянської реставрації) у вигляді прямокутної будівлі з двосхилим дахом. За своїми формами вона виглядає тут саме кам'яною, а не дерев'яною спорудою.

Таким чином, єдиною деталлю на гравюрі 1857 року, що може бути пов'язана з ремонтом, проведеним згідно заповіту Петра Могили, є чотирискатне з маківкою покриття вежі.
Висновки.

Аналіз будівельної діяльності Петра Могили в Києві показує, що з точки зору архітектурного стилю вона знаходиться в рамках ренесансу та раннього бароко. Її прогресивний характер підкреслює той факт, що за якихось двадцять років до того в Києві було споруджено будівлю з виразними рисами готики, яка іще міцно трималася на той час у провінціях Речі Посполитої - домініканський кляштор св. Миколая. Зазначимо, що католицький кафедральний кляштор, зведений на місці теперішнього Житнього ринку в 1630-1653 роках коштом земського київського судді Стефана Аксака [16, 27], судячи з опису Павла Алепського та, можливо, зображення на гравюрі Л.Тарасевича та І.Щирського "Тезис Обидовського" (1688-1691), був уже не готичним, а ранньо-бароковим, що відбивало своєрідне будівельне змагання між православними та католиками.

Смаки митрополита, що відбилися в ініційованому ним будівництві, орієнтувалися на передову для того часу архітектуру Центральної та Західної Європи. В цьому сенсі вони були ніби логічним продовженням смаків його вчителів із Львівського братства - замовників славетного ансамблю Успенської церкви. Орієнтація на європейську архітектуру визначалася належністю замовника до вищої аристократії Речі Посполитої, отриманою ним європейською освітою, засвоєнням передових досягнень тогочасної літератури, мистецтва, теології, прагненням реформувати православну церкву на основі піднесення її культурного рівня.

Доречно пригадати, що саме на Могилянську добу припадає прорив у малярстві України, що виявився у створенні Успенського та П'ятницького іконостасів (у Львові) [6, 7]. Тоді ж у книжковій гравюрі на місце ренесансу приходить раннє бароко, риси якого виявилися, зокрема, в ряді видань Лаврської друкарні [8].

Впровадження в кам'яну архітектуру типів споруд, вироблених у народній дерев'яній архітектурі не було характерним для Могилянського будівництва, хоча й мало місце в ті часи (церква Покрова в Сулимівці на Київщині 1622-1629 років, зведена на замовлення козацького гетьмана Івана Сулими; Миколаївська церква в Охлопові на Волині 1638 року; Успенська церква в Низькеничах на Волині 1653 року - усипальня київського воєводи Адама Кисіля). У Києві цей процес інтенсивно протікає пізніше - в Мазепинський період, відбиваючи більш демократичні смаки основної маси козацької старшини.

Масштаби будівництва, здійсненого Петром Могилою в Києві, були найбільшими за попередні півтора століття життя міста і, очевидно, приблизно такими ж, як будівництво доби "ренесансу Олельковичів". Вони, однак, залишалися скромними порівняно з кращими періодами Київської Русі і були через півстоліття перевершені небаченим будівельним бумом Мазепинського бароко.

Будівельна діяльність Петра Могили в Києві, як і його діяльність у галузі освіти, літератури, книгодрукування, теології, сприяла утвердженню цього міста в ролі основного культурного центру українських земель.

Література.

1. Ф.Л.Ернст. Київська архітектура XVII віку. // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. Під ред. М.С.Грушевського. Київ, ДВУ, 1926. С.125-165.

2. А.Шеремет. Состоится ли к юбилею Петра Могилы панихида в "Трапезной"? // Киевские ведомости, 14.02.1996.

3. І.О.Анісімов. До історії архітектурного ансамблю Ближніх печер Києво-Печерської лаври. // Лаврський альманах. Вип.3. 2000.

4. І.Ф.Тоцька, О.Ф.Єрко. До історії північної галереї Софії Київської. // Археологічні дослідження стародавнього Києва. К., Наукова думка, 1976. С.119-130.

5. Н.М.Нікітенко. Собор святої Софії в Києві. К., Техніка, 2000. 232с.

6. В.А.Овсійчук. Українське мистецтво другої половини XVI - першої половини XVII ст. К., Наукова думка, 1985. 184с.

7. П.М.Жолтовський. Український живопис XVII-XVIII століть. К., Наукова думка, 1978. 328с.

8. Д.В.Степовик. Українська графіка XVI-XVIII століть. К., Наукова думка, 1982. 332с.

9. Д.В.Степовик. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко. К., Наукова думка, 1986. 236с.

10. О.І.Мішнєва. Українське золотарство XVII ст. До питання щодо зміни стилів. // Лаврський альманах. Вип.1. К., 1999. С.23-32.

11. А.И.Комеч. Древнерусское зодчество конца Х - начала ХІІ в. М., Наука, 1987. 320с.

12. О.І.Білодід. Загадка Петра Могили. // Київська старовина, 1993. №3. С.56-69.

13. В.Л.Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. К., Абрис, 1994. -288с.

14. М.С.Грушевський. Історія України-Руси. Т.8. Роки 1626-1650. К., Наукова думка, 1995. 856с.

15. Памятники градостроительства

Джерело: http://www.rusarch.ru/anisimov1.htm