Вітаю Вас Гість!
П`ятниця, 22.09.2017, 14:27
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Київська область [17]
Різне [2]
Всі статті несортовані по регіонах

Наше опитування

Як ви оцінюєте збереженість архітектурної спадщини в Україні
Всього відповідей: 75

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Знайди відповідь

Друзі сайту

Каталог статей

Головна » Статті » Регіональні дослідження » Київська область

Глiб Івакін, Сергiй Поляков ВІДНОВЛЕННЯ ВИДАТНИХ ПАМЯТОК ДАВНЬОРУСЬКОГО ЗОДЧЕСТВА В КИЄВІ


Глiб Івакін, Сергiй Поляков
ВІДНОВЛЕННЯ ВИДАТНИХ ПАМЯТОК
ДАВНЬОРУСЬКОГО ЗОДЧЕСТВА В КИЄВІ


Проблема відновлення київських святинь, зруйнованих тоталітарними режимами у середині XX ст., викликла і викликає гострі суперечки. Адже собори можна розглядати і як пам‘ятки виключно стародавньої матеріальної культури, і як складний комплекс духовних і матеріальних цінностей, що існував і впливав на розвиток культури українського народу протягом багатьох століть.

Міжнародні конвенції про збереження архітектурної і археологічної спадщини досить суворо ставляться до справи відновлення стародавніх пам‘яток, справедливо вимагаючи ретельного наукового обґрунтування, наявності документальних даних, максимальної достовірності. І це цілком зрозуміло, адже існує занадто багато необґрунтованих, суб‘єктивних проектів, що швидко застарівають, а нові дослідження доводять їхню хибність та неспроможність. Проте пам’ятки не повинні страждати через кон’юнктурні чи особисті пристрасті, хоч вони і можуть викликатися цілком благородними цілями – відродити певну конкретну пам‘ятку. Адже і серед архітекторів (а тим більш літераторів, художників, просто аматорів старожитностей) більшість практично незнайома з теорією і практикою реставрації, міжнародними вимогами до таких реконструкцій. Завжди виникають суперечки і про те, на який конкретно період історії орієнтуватися якщо споруда прожила майже тисячоліття і мала декілька перебудов. Тут будь-яка думка має право на існування, як і суттєві вади. А необхідно вибрати лише один варіант. Тому такі варіанти слід розробляти лише у графічному або у макетному вигляді. Часто виникають і чисто інженерні суперечки, як зміцнити фундамент чи інші рештки споруд.

Михайлівський Золотоверхий монастир (знищений у 1935-1937 рр.) та Успенський собор Києво-Печерської Лаври (знищений 1941 р.) є не просто видатними пам‘ятками давньоруської архітектури, але й справжніми святинями українського народу, які відігравали непересічну роль у формуванні та розвитку української культури у найрізноманітніших її проявах. Обидва собори стали важливим містоутворюючим фактором. Адже планувальна структура міста формувалася протягом століть, орієнтуючись саме на них. Отже, без цих пам‘яток не може існувати (або постає у викривленому стані) стародавня містобудувальна структура головних районів Києва, яка сама по собі є видатною пам‘яткою історії та культури і вимагає пам‘яткоохоронних заходів. Обидві пам‘ятки є унікальним носієм інформації про матеріальну та духовну культуру різних періодів, отже, не можна розглядати їх лише як суто будівельні (хоч і старовинні) об‘єкти. Тому не можна сприйняти думку тих науковців, які підходять до питання їх відродження схоластично, “по-пуританськи”, догматично і буквалістськи спираючись на деякі положення міжнародних хартій. Адже і міжнародна практика показує успішні приклади того, що іноді пам‘ятка грає визначну роль у духовному житті народу попри певні неточності у її відтворенні. Яскравим прикладом цього є відбудова Старого Міста у Варшаві.

В обох випадках підхід до відновлення пам‘яток був індивідуальний і різний. Все вирішувалося після довготривалого і ретельного вивчення ситуації, виходячи з наявності збережених документальних матеріалів, стану решток стін та фундаментів, ґрунтів, навколишнього архітектурного оточення.

Михайлівський Золотоверхий собор стояв відносно далеко від дніпровських схилів, але не на дуже міцному ґрунті. Рештки стін та фундаментів були у надзвичайно поганому стані через наслідки вибухів та щорічних перемерзань у зимовий період. Ставити на них нову споруду було неможливо. Це призвело б до знищення автентичних залишків XII ст., які і є справжньою пам‘яткою що надає важливу інформацію про культуру XIIст.(архітектурні уподобання, технічні прийоми будівництва, будівельні матеріали , мозаїка тощо) і яку ми зобов‘язані зберегти для наступних генерацій.

Після обговорення більш як десяти варіантів влаштування фундаментів було вирішено зупинитись на великій бетонній плиті, що спирається на палі глибокого залягання, місце кожної палі визначалося окремо, щоб забезпечити збереженість решток первісних стін. Вся площа собору і особливо місця розміщення паль попередньо були археологічно досліджені. Плита не навантажувала давні фундаменти, а перекривала і зберігала їх. У певних місцях залишені отвори для музеєфікації окремих частин кладки і можливості в майбутньому фахівцям перевірити чи заново дослідити стародавні стіни та фундаменти.

Отже, нова споруда, збудована на плиті, нічим не загрожує автентичним решткам. Вона відновлюється у формах українського баро середини XVII ст., коли після перебудови собор набув найбільш цілісного вигляду з точки зору архітектури. Пізніше цей вигляд був дещо змінений добудовами кінця XVIII–XIX ст. Цей вибір дещо дискусійний. Може кращим був би варіант відновлення собору на момент знищення. Але й він мав свої вади.

Інтер‘єри відновлюють у різних частинах споруди по-різному. В центральній частині – у давньоруському стилі. Тут збереглося найбільше відомостей про первісні розписи. Решта стін розписується у дусі мистецтва українського бароко. Всесвітньовідомі мозаїки та фрески, які врятовані перед знищенням собору, залишаться в музейних умовах, замість них розмістять їхні копії.

Археологічні дослідження собору дали надзвичайно цікаві нові дані про його вигляд у XII ст. З‘ясувалося, що апсиди не були гранчастими (як подається у всіх працях з історії архітектури), а були прикрашені декоративними нішами і вузькими напівколонками. До основного ядра невдовзі було прибудовано невеличку чотиристовпну церковку та західний і північний притвори. Первісне ядро собору являло собою храм вписаного хреста, шестистовпний з трьома апсидами і однією позолоченою банею. Західна пара стовпів утворювала нартекс, у північній частині якого знаходились гвинтові сходи на хори.

На території собору та за його межами виявлено понад 300 поховань від X до XIX ст. Частина з них існувала ще до побудови собору і відноситься до язичницьких часів. Зібрано цікавий матеріал: кераміку, скло, метал, срібні та дерев‘яні різьблені хрести, енколпіони, кіотний хрест, іконки, деталі хоросу тощо. Видатною знахідною стала різьблена плита з рожевого овруцького шиферу із зображенням святого вершника – видатний витвір давньоруського монументального мистецтва, тут же знайдено 23 срібні монетні гривні київського типу, золоті каблучки (одна з князівським знаком Рюриковичів), дві золоті тринаместинні сережки, стулки золотого браслету, прикрашені камінням та перлинами.

Дзвіницю Михайлівського монастиря відновлювали безпосередньо на рідному фундаменті, який гарно зберігся на велику глибину і який був лише посилений.

Успенський собор стояв майже на схилі гори і мав досить непогані фундаменти, які, проте, через наслідки вибуху за станом своєї збереженості поділялися на три групи. Ситуація ускладнювалася необхідністю збереження та включення до нової будівлі залишків стін, що продовжували стояти майже на повну висоту. Це робило неможливим застосування методу, до якого вдалися на Михайлівському соборі.

Археологічні дослідження тут провести суцільною площею було практично неможливо через наявність величезної кількості склепів та інших поховань видатних діячів та ченців лаври. Роботи призвели б до їх цілковитого знищення. Тому дослідження були перш за все спрямовані на з‘ясування стану фундаментів та ґрунтів. Було прийнято варіант з палями невеликого діаметру (20 см), які проходили б не через культурний шар з його похованнями, а безпосередньо через тіло фундаментів.

Розкопки виявили чимало поховань та склепів різних часів. Виявлено навіть житло трипільського часу. Найбільш цікавою була розкопана група 35 шиферних саркофагів, встановлених одночасно. В них знаходились рештки 17 кістяків, срібна монета київського князя Володимира Ольгердовича (1362-1394рр.). Це перший тип карбування князя із зображенням тамги. Її почали карбувати після звільнення Києва від влади Золотої Орди. Вірогідно цей комплекс саркофагів міг бути родинною усипальницею княжого роду Олельковичів, яких протягом XIV-XV ст. ховали в Успенському соборі.

Відбудова двох видатних пам‘яток даньокиївської архітектури не просто повертає до життя видатні шедеври вітчизняного мистецтва, але й повертає народові України його святині, що сприятимуть його національному відродженню. Цей перший досвід робіт такого ґатунку, не зважаючи на певні помилки, стане в майбутньому в нагоді при наступних відновленнях як в Україні, так і за її межами.




Джерело: http://www.rusarch.ru/ivakin2.htm
Категорія: Київська область | Додав: Darkwia (25.06.2009)
Переглядів: 723 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: